Ясно, що театру з таким іменем судилося мати в репертуарі подібний спектакль. Це вже класика камерного жанру, моно-вистава про роман Т.Шевченка і Варвари Рєпніної (1808 – 1891). Княжна, Рюріківна (з чернігівських Ольговичів), правнучка гетьмана, онучка фельдмаршала, дочка віце-короля Саксонії і правителя Малоросії, племінниця декабриста. І нащадок гайдамаків, нинішній богемний художник і літератор, завтрашній арештант і рядовий колоніального війська. Дві України, дві досить генетично різні версії однієї української людини так і не змогли знайти спільної мови.  Подібне в нашій історії відбувалося ледве не щодня, але від того дана love-story не стає менш трагічною.  Спектакль про українську нереалізованість, про те, що так і лишилося поза дужками дійсності.

Хоча Шевченка немає на сцені, він буквально заповнює собою все дійство. Він дав можливість малоросійській аристократії нарешті стати врівень з польською шляхтою – хай та втратила державу, зате має багату мову і розвинуту літературу, має поезію, національну міфологію, завдяки якій може гордо споглядати російське дворянство, протистояти йому. Завдяки Шевченкові старшинські роди типу  Рєпніних повертаються до своїх багатовікових витоків. То ж у тому романові було багато містичного, а водночас присутня там і якась інфернальна сила, що стала поміж закоханих. На сцені вона матеріалізована досить тендітною ширмою, проте тендітність оманлива.    

Пушкін одружився з праправнучкою П.Дорошенка, що призвело його до передчасної смерті. Шевченко зігнорував правнучку К.Розумовського, результат той самий. Стіна. Дві України не сприйняли одна одну. Нині вже маємо не дві України, а добрий десяток, проте ситуація та сама. На карту було поставлено дуже багато. В результаті виграшу вся історія України могла піти іншим шляхом. Історія показаної нам жіночої поразки повчальна, вона дратує своєю елементарністю і водночас складністю. Це як теорема Ферма – формулювання зрозуміле навіть школяреві, а на пошук доказу пішло понад три століття. Тільки теорема Рєпніної ще химерніша.   

Варвара, Варет (Світлана Органіста) на сцені змінюється щоп’ять хвилин. Артистка грає аристократку від А до Я. Порівняно з нею англійський газон, що підстригався два століття – так собі, галявинка для пікніку. Це якийсь складний сучасний музичний синтезатор, що постійно сам налаштовується, переходить з одного регістру в інший, звучить щоразу іншим голосом. За якісь 75 хвилин Варвара постає перед глядачем у доброму десяткові різних убрань, демонструє десятки різних виразів обличчя і настроїв – від передчуття закоханості до повного відчаю. Актриса бере кожного глядача за руку, наче Вергілій Данта і веде нас кудись у глибини жіночої психології. Від цього вона не стає більш зрозумілою, але здається, що от ще трохи – і щось збагнеш. Варвара говорить ніби про прості, повсякденні речі, але там стільки підтексту, що спершу намагаєшся пробитися до нього, а потім тільки втомлено махаєш рукою.          

Віолончеліст (Микола Яциняк) нагадує про себе у найбільш драматичні моменти. Без нього було би взагалі мотрошно, оскільки дійство нагадує якийсь відьомський танок, Елевсінські містерії. Музика, мов нитка Аріадни, все таки зв’язує тебе з об’єктивною реальністю.  

З театру виходиш притлумленим. Розумієш, що там бавилися з твоєю підсвідомістю, залізли кудись, куди ти нікого не пускаєш, показали тобі дзеркало, до його краще не заглядати. Вистава дуже психоделічна, гіпнотична, навіювальна. Такий собі психотерапевтичний сеанс з усіма його класичними атрибутами. Коли починає відпускати, переживаєш справжній катарсис, просвітлення. Арзхетипічні історії переживаються кожним по-своєму. Коли переживаєш це у театрі, воно все-таки менш болісно, ніж у житті.