Колективу прекрасного театру!

Прийміть щирі поздоровлення з прекрасним показом на київській сцені. Саме така гра акторів, таке режисерське бачення роблять українську класику безсмертною. Думаю, кращих доказів, ніж щирий прийом київської публіки, розбалуваної гастролерами, і не треба.

Ваш театр живий, пошуковий і самоцільний. Так складно зараз мати власне обличчя і тримати високу професійну планку, що про це варто говорити як про подвиг мистецького сумління.

Від імені Київського відділення НСТД України, театру «Сузір’я»

Ще раз вітаю вас з успіхом і бажаю подальших мистецьких перемог

Олексій Кужельний.

ПРО ГАСТРОЛІ ВОЛИНЯН

З усіх останніх візитів волинян до Києва цей візит був особливим – два вечори несподіваного свята.

Вразили «Зайці» Жанрова переорієнтація аж надто відомої комедії (весело, але не «ги-ги!») здавалася неймовірною авантюрою, бо це проти всіх законів нашого ремесла. Одначе, виявилось, що це таки можливо, і волиняни цю штангу таки підняли, причому з елегантною легкістю. А публіка правильно і точно відчитувала всі режисерські ходи й метафори, і це ще одне диво цієї вистави, бо було боязно, що в антракті половина людей розчаровано піде додому.

Ні, не пішли! Я в другому акті все озирався на цю публіку – що воно за люди? В Києві таких розумних і толерантних ніби й нема - але ж ось на цій виставі вони були! Це може означати тільки одне: столична публіка скучила за автентичним українським театром. Вона втомилася від пишних імітацій сценічної псевдокласики  – а волиняни показали напівзабутий, простодушний, в чомусь трохи наївний, але на диво природний театр.

Початок вистави (той епізод у Сірковій крамниці, де, як у музеї, повно  с  п  р  а  в  ж  н  і  х  речей, де люди мирно і по-домашньому п’ють чай) – чарівний епізод, подумалось навіть: Господи, вони ж могли б Чехова грати! І мимоволі хотілось, щоб ота ідилія тривала далі, нехай би навіть «Зайці» й не починалися, бо про «Зайців» ми все знаємо, бо кіно (на русском язикє) бачили, а отакого ніжного затишку на сцені давно не бачили. Втім, як виявилось, і «Зайців» - які вони тут - ми теж не бачили.

І оця козацька шабля у фіналі – коли Прокіп Сірко раптом згадав, що він таки не міщанин-хамло, а, можливо, нащадок Івана Сірка або й когось шляхетнішого. І який справді шляхетний у цій ролі Анатолій Романюк. Взагалі актори в цьому спектаклі– це окрема тема, тут немає буквально жодної прохідної чи «невиграшної» ролі , навіть оті подружки Пронині, Настя і Наталка, які вже 130 літ нам подаються на один копил, не відрізниш, хто з них хто  – а тут їх нарешті можна було роздивитися кожну окремо. То що вже говорити про великі ролі! Краще про менші. От, приміром, Галя (Людмила Натанчук). Чогось уперше в житті захотілося , щоб у них з Голохвастовим все добре склалося. Тобто, все в цьому спектаклі – чудесно «неправильно».

Наступного дня було «Приборкання норовливої». Давно не бачив, щоб артисти отак безбожно й відверто прикидалися шекспірівськими героями. Але при тім нікуди не пропадає враження живого театру. Як їм це вдається – невідомо. Це така суперечність, що не віриш сам собі. Думаєш: може, я їх просто встиг полюбити ще на вчорашньому спектаклі, а сьогодні люблю вже за звичкою? Але ж озираєшся  на публіку й бачиш, що ти зовсім не сам тут такий, кому вони подобаються.

Чи ще побачимось? І чи буде все знову отак?

 Віталій Жежера, театральний критик.

Київ.