«На полі крові» – це про вічну боротьбу добра і зла, про шлях від любові до розчарування, про зраду, покарання та спокуту. Канонічна біблійна історія оповідає про Юду, що вчинив віроломство й продав свого вчителя первосвященникам.

Студент шукав теми для екзаменаційної роботи, тож аналізував українських класиків. Зупинився на Лесі Українці. За його словами, вона – хороша драматургиня, уродженка Волині, яку тут шанують і люблять, а також близька до людей релігійна тематика. Тож ці фактори вплинули на вибір п’єси. 

«Леся – геніальна мисткиня, але представити на сцені її творчість досить складно. Її драматургія написана чудовою літературною мовою, яка подеколи може бути заважкою для сприйняття глядачів. Її твори потрібно слухати, а в театрі має бути дія. Доводиться цю дію дописувати замість автора», – каже режисер. 

Для молодого режисера – це перша постановка у професійному театрі, тому багато етапів роботи над виставою були новими. На думку Владислава, найважче – це дослідження п’єси та розкриття авторського задуму. Режисер повинен дослідити й зрозуміти думку, яку хотів донести драматург. Проте, якщо автора не має серед живих, варто самому детально дослідити його біографію. Навіть, більше: дослідити як говорять про автора і як згадують його ім’я по цей день. 

«Я перечитав і Святе Письмо, цікавився історією, політикою та культурою епохи, в якій жила письменниця. Якщо не зробити цього дослідження, твоя інтерпретація буде гібридом. Це буде огидне створіння, яке безперечно, має право на життя, проте це буде штучно вирощений гомункул. Я про те, що хороший драматург витрачає роки на дослідження якоїсь теми й написання своєї п’єси. Леся вивчала Біблію 20 років, а твір за релігійною тематикою написала в останні роки життя. Тож і ми маємо з такою ж увагою поставитися до її матеріалу», – наголошує постановник. 

Владислав переконаний, що кожний мистецький твір повинен створюватися з точки зору сьогодення. Поему «На полі крові» написали більше сотні років тому, тож режисер вирішив додати у цей твір досвід особистого потрясіння після прочитання твору й замінив фінальну сцену.

«Моя думка полягає в тому, що ми не маємо права дозволити собі піти, не покаравши зрадника, як це зробив Прочанин у п’єсі. Він залишив Юду на поталу своєї совісті. Це дуже філософська ідея, але пересічний глядач може не осягнути цього вчинку. А театр повинен бути зрозумілим... Ми не можемо залишити тих, хто сьогодні вбиває наших дітей і тих, хто запускає по нас ракети. Ми повинні самі їх карати», – пояснює постановник. 

У інсценізації Владислава роль карателя виконує Прочанин.

«Підкреслюючи містифікацію у поемі Лесі Українки, я хотів створити ефект гіпнозу. Ніби Прочанина, який веде діалог з Юдою і не існувало. Наче це голос совісті Юди. Ми це здійснили завдяки музиці – вона майже не зникає впродовж усього спектаклю. Це створює ефект умовності того, що відбувається на сцені», – ділиться задумом творець вистави. 

Він прагнув створити реалістичний театр. Тому і музика мала відповідати епосі та атмосфері того часу. Разом із музичним оформлювачем та актором вистави – Миколою Герелом, обирали мелодії у східному стилі, виконані саме на струнних інструментах.

«Яким чином я закінчив, не розповідатиму, щоб не зіпсувати враження глядачам», – залишає інтригу режисер.

Відомо, що поема мала два варіанти закінчення. У першій чернетці, письменниця додала ще трьох героїнь – Марію, Сусанну та Саломею – жінок-мироносиць. Наприкінці твору вони повідомляють Юду, що Ісус воскрес і простив його, тож він може прямувати з ними до Галілеї. 

Леся Українка написала поему впродовж шести місяців у 1909 році. Проте, відправивши її до видавництва, поетеса майже одразу надіслала редакції лист з проханням викреслити фінальну сцену та кілька реплік з твору. Писала, що переробила концепцію, тому поема потребує змін. Драматургиня навіть просила, щоб перший варіант твору надіслали їй, аби він не зберігся в архіві.

За новим варіантом, у творі залишилося лише двоє – Юда та Прочанин. На завершення поеми паломник кидає в апостола каміння, коли розуміє, що зрадник не визнає свого гріха.

За основу п’єси, режисер-початківець взяв саме останню версію поеми. 

«Режисер і театр завжди мають поважати драматурга. Впевнений, що Леся відредагувала твір не через примхи настрою. Для неї це було дуже вагомо. У мене, як у режисера, була задача розкрити й зрозуміти причину цього вчинку», – розповідає Владислав Маціюк. 

Режисер вважає, що перша чернетка письменниці – це данина її специфічному стилю – містифікації. Остання сцена – хороше цьому підтвердження: троє жінок запрошують Юду з собою до загробного світу. 

«У християнській релігії існує поняття 40 днів, коли душа ще не перейшла в Небесне Царство. Часові межі твору займають лише один день. Це і є той перший день після смерті Юди, коли його душа почала відокремлюватися від тіла. Ось у цьому і полягала містифікація, але поетеса відмовилася від неї, аби не нашкодити творчому задуму», – зазначає Маціюк. 

«Мій висновок задуму Лесі: зрада каменем лягає на душу. Юда отримав гроші за зраду, і купив на них землю, щоб жити далі. Він хоче жити. Він працює, статкує, створює умови для життя на цій землі – землі залитій кров’ю. В цьому і полягає його трагедія: він не зможе спокійно жити, доки не покається. Юда цього не робить», – пояснює режисер.

Студент розмірковує, що Прочанин з’являється перед Юдою, щоб порятувати його душу, зняти з нього камінь гріха, щоб він зміг жити далі. Паломник сподівається, що Юда спокутує свій вчинок, тому що він не зовсім позбавлений співчуття, адже врятував чоловіка від смерті в пустелі, давши йому воду. Він зробив жест благородної волі, віддавши найцінніше, що було для жителів тої місцини. Тому чоловік до останнього терпить гидотні виправдання зрадника. Останньою краплею в чаші терпіння стали слова Юди, що він мав право поцілувати Ісуса. «Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків!», кричить чоловік христопродавцю. Адже поцілунок – це прояв любові та поваги. 

«Прочанин сподівався, що Юда зрозуміє в якій він халепі. Бо річ навіть не про товар, не про Ісуса. Слово «Ісус» жодного разу в їх розмові не прозвучало. Справа в душі зрадника, яка гниє зсередини, наче яблуко, у якому поселився паразит. Коли Прочанин розуміє, що той не покається, і сам доведе себе до загибелі, він йде і кидає в нього камінь», – каже Влад.  

Камінь, щоправда,  не влучає. І в цьому є також свій філософський задум, впевнений режисер. Адже Ісус казав: «Киньте в мене камінь той, що без гріха». 

«Хто такий Юда? Той, хто зрадив найцінніше – любов, яку проповідував Ісус. Це зрадники, які оточують нас, які можуть продати священне за копійки. Колаборанти, російські воїни і ті, що віддають їм накази… Цей список можна продовжувати далі…  Ти не захищений від того, що хтось надасть перевагу грошам, проміняє любов на срібняки», – наголошує Владислав Маціюк.